Я пам’ятаю, як Блаженніший Любомир говорив, що в нас немає нічого, окрім доброго імені. І це, можливо, був найбільший скарб.
Інвестуючи в людину, освіту, виховання, церква інвестувала в розбудову демократичного громадянського суспільства в Україні.
Часом навіть люди, які вважають себе дуже розумними та освіченими, коли починають говорити про церковні, релігійні питання, просто дивують своєю некомпетентністю.
Сьогодні українці фактично руйнують стереотипи світу постправди, бо кажуть, що є якась правда, за яку ми готові померти.
Приватна правда засуджує на смерть об’єктивну істину, але остаточно та об’єктивна істина перемагає.
Бо церква – це не клуб соціального служіння, не ще одна громадська соціальна служба. Саме церква має слово надії.
Ті, хто при владі, завжди матимуть приховане бажання бути при владі вічно. І це теж може бути викликом.
Поки є дуже престижно одягати військову форму й піаритись на фоні війська, то всі це роблять, а як потім обставини зміняться, боюся, щоб наші справжні герої не були покинуті.
Сьогодні ми кажемо – «я вірю в ЗСУ» для того, щоб перемогти у війні. Після закінчення війни ми мусимо сказати «Я вірю в українську родину».
Ми бачимо, що війна в Україні має свої етапи, і на даному етапі якогось місця для дипломатії нема.
Росія, її влада, включно з Російською православною церквою, породили сьогодні ідеологію «русского міра», яка є ніщо інше, як християнська реінкарнація ідеології ІДІЛ.
Світ працював над пошуком вакцини проти COVID-19, тепер, думаю, має працювати над пошуком вакцини проти «русского міра», бо інакше його в новому тисячолітті чекатимуть дуже непрості часи.
Ми не хочемо втручатися в державні рішення й казати, хто має бути призначений на яку посаду, але ми відстоюємо певні цінності, які повинні лягти в основу здорового суспільства.
Питання календарної реформи в Україні – це історія календарних воєн.
Завжди є якась група, яка цю реформу не приймає, і тому все пастирське міркування сьогодні – про те, як мінімізувати втрати, коли такий крок буде зроблений.