Владика Софрон Мудрий: Саме внутрішнього миру сильно потребує сучасна людина

   Хоч владику-емерита Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, д-ра Софрона Мудрого вирізняють не лише роки великого життєвого досвіду, а й блискучий інтелект і глибокі знання в царині богослов’я, харизматичні дари духовного служіння та загальновизнані заслуги перед Україною, одного разу він зауважив: «Я люблю слухати свій народ: парафіян, священиків, дияконів, студентів»...
   А сьогодні спробуємо послухати його ми. Газета «Галичина» попросила владику Софрона розповісти про очевидні речі для кожної людини: про Різдво в дитинстві, веселі історії і... про щастя.
- Коли майбутній владика Софрон був ще малим Степаном, хто на нього тоді мав найбільший вплив? Пригадайте родинну атмосферу, зокрема святкування Різдва...
— У довоєнному Золочеві, який належав тоді до Тернопільського повіту, ми жили в помешканні з трьох кімнат. В нашій родині було восьмеро дітей: шестеро сестер і двоє хлопців. А спогади про дитинство найтісніше пов’язані із сестрою Анастасією, яка від мене на два роки старша. Коли ми підросли, то маленькими ходили до захоронку сестер Служебниць, які вели у садочок дошкільнят. Там ми навчилися і молитись, і співати церковних та народних пісень. А згодом Настуня, як лагідно ми її називали, завжди мене, малого Степана, брала на Службу Божу до церкви отців Василіян у Золочеві о шостій годині ранку щодня. Їй було лячно самій іти містечком десь двадцять хвилин до церкви, особливо взимку, і я був її малим помічником. То ми з нею змалку добре знали богослужіння. Так з тих пір ми і йдемо з нею дорогою до Господа, а Він нас, своїх дітей, у Божому провидінні провадить і, звісно, різдвяні Богослужіння, їх ні з чим незрівнянний піднесений настрій, дідух, кутя, коляда, радісна атмосфера родинного тепла нашої великої родини тепер інколи виринають у пам’яті з тих дитячих років. Особливо коли ми вже з сестрою Софією зідзвонюємось на Різдвяні свята. Я завжди телефоную їй першим! Зазначу, що на сьогодні в живих з родини лишилося тільки нас двоє: і вона в монастирі сестер Служебниць — тепер черниця Софія, і я — в монастирі отців Василіян. Зверніть увагу: владиці Софронові — 90, а черниці Софії — 92-й рік! Це ще два яскраві приклади доброї заохоти для вступу до монашого чину!
- У чому бачите Боже провідництво у власному житті?
— І в тій дорозі до василіянського храму, коли туди йшов малим з сестрою, і в духовному проводі учителя Закону Божого в українській школі о.Стечишина, і в мудрій пораді ігумена Кристинопільського монастиря оо. Василіян о.Володимира Ковалика. Він, розваживши мій намір вступу до новіціяту в 1942 році і, напевно, зваживши на важкі умови воєнної хуртовини, велів почекати: «Юначе! — сказав він — Довіряй Божому провидінню, бо де Бог тебе схоче мати, ти там і будеш! Вір у це! І молись про це!»
   Так і сталося. Я завжди, й особливо у важких хвилинах свого життя, у молитвах просив Богородицю та Ісуса Христа вказати мені правильний вибір і віддавався на Його волю. А Господь посилав мені добрих людей-провідників. Так було, коли я з благословення батьків залишив дім і під стрілянину совєтських військ у 1944 році йшов до монастиря й залишився живим; так було й в австрійських таборах для переміщених осіб, де я пробув майже чотири роки; так було й тоді, коли я за другим разом у 1949-му отримав запрошення з гарантіями і білетом на новіціят від о.Інокентія Лотоцького в Америку, бо перше вкрали. За все моє життя Бог ніколи не залишав мене без Своєї опіки.
- Розкажіть дві веселі історії з особистого.
— Мій шлях до новіціяту, тобто до випробувального терміну, за якого людина перевіряє свою готовність послужити Богові, розтягнувся на сім років. Я плив дев’ять діб до США на військовому кораблі, де в каютах було зо 600 пасажирів. Ось судно нарешті прибуває до Бостона, сходжу трапом з маленькою валізкою і документами, але сильно переживаю, бо не знаю, як мають отці-монахи мене віднайти серед такої кількості люду. І тут раптом бачу на одному капелюсі напис великими буквами: «Мудрий»! Як мені приємно було тоді прочитати своє прізвище! В такий цікавий і веселий спосіб мене зустріли ігумен монастиря отців Василіян та о.Рафаїл Мельник, які посадили на потяг до Нью-Йорка. Так що на свято Стрітення я вже стояв на врочистій Літургії в судовій залі на Мангеттені — вона тоді слугувала церквою. Це перша історія, а друга — ще цікавіша.
   Ми з приятелем-богословом у 1965 році, мандруючи на Афоні, заблукали. Довкола — ні душі. Вечоріє... Аж раптом зустрічаємо високого під два метри старого ченця з довгою бородою. Запитуємо його англійською, як потрапити нам до потрібного монастиря. Він мовчить, німецькою — мовчить, італійською — так само. Тоді я кажу приятелеві українською: «Йдемо самі. Бачиш, нічого не розуміє — чистий турок». Монах як почув нашу мову, аж підскочив до нас: «Я не турок! Ви що, не християни?» Виявилося, що чернець — наш земляк, який прийшов сюди зі Самбора ще в далекому 1904 році «вчитися на монаха», мови не забув, бо українців там навіть у середині ХХ століття було ще багато.
- Життєрадісність — це риса характеру чи ознака здоров’я?
— І те, й інше. Для мене — це і вдача, і Боже веління. «Браття, радуйтеся завжди в Господі; знову кажу: радуйтеся. Хай ваша лагідність буде відома всім людям. Господь близько. Ні про що не журіться, але в усьому виявляйте Богові ваші прохання молитвою й благанням з подякою. І мир Божий, що перевищує всяке поняття, берегтиме ваші серця й думки в Христі Ісусі», — промовляє до нас Господь словами свого апостола Павла. Але що означає «Господь близько»? Як нам розуміти близькість Спасителя? Апостол Павло мав на думці другий прихід Ісуса Христа і закликав християн радіти, оскільки цей прихід є певним. Саме тому ми повинні бути постійно готовими серцем до цієї радісної зустрічі, бо «близькість» Бога не є питанням простору чи часу, а любові. Так само, як щороку на Різдво Христове, коли стоїмо перед таємницею Різдвяного вертепу і відчуваємо невичерпну християнську радість, споглядаючи в новонародженому Ісусі обличчя Боже, Який з любові до нас став нам близьким. Бо Господь «так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3, 16). Чого ж маємо сумувати?... І зауважу, що здорова життєрадісність є таки добрим засобом, який рятує від багатьох хвороб на нашій туземній дорозі у паломництві до вічності.
- З висоти Вашого монашого й священичого чину скажіть, що ж таке щастя, якого так прагне кожна людина?
— Кожне людське серце бажає щастя. Одні його шукають у праці, другі — в багатстві, ще інші — в розкошах чи задоволеннях, але всі без винятку його шукаємо. Але правдивого, досконалого і тривалого щастя годі знайти тут, на землі. «Для Себе створив Ти нас, Боже, і тому неспокійне наше серце, доки не спочине в Тобі!» — кликав колись великий богослов Августин. Тому кожну душу може ощасливити лише те, що вічне й безсмертне. А це розуміння приходить тоді, коли мир запановує в наших душах, бо без миру в житті людина не може спокійно й успішно розвиватися. Саме внутрішнього миру сильно потребує сучасна людина. А його дає нам чисте сумління. Його дає нам доладне володіння над власною особистістю. Бути з Богом у згоді, бути у згоді з Його законами і волею — це отой наш перший внутрішній мир. Отож, про такий мир стараймося, його плекаймо і вимолюймо у Господа. Він принесе єдність нашому розуму, спокій нашій душі та простоту серця. Такий внутрішній мир нашої совісті сповнює нас бадьорістю життя. І саме відчуття такого щастя в новому році вимолюємо в Бога для всіх і всім щиро бажаємо.
   http://www.galychyna.if.ua