Паломництво до Лаврова і Борислава

   Коли зима невидимою холодною ходою проникає в усі закамарки душі і тіла, на пропозицію покинути межі рідного Станиславова бодай на день пристаєш так само раптово, як і, власне, ця пропозиція надходить. Весь об’єм інформації, який в такому випадку потрібно знати — проща і Львівська область. Решту перетворюється на умовності.
   6.30 ранку, неоплан, молитвенник на сидінні і напівзаспані паломники в салоні. На організаційні моменти супроводжувані перераховуванням, перегукуванням, втрамбовуванням і іншими видами «ням» намагаєшся не звертати уваги в намаганні налаштуватися на «хвилю» подорожі, не забуваючи її спрямування. Єдине, що врешті-решт, привертає увагу — це «Христос рождається!» у доволі знайомому озвученні. І тоді починаєш усвідомлювати, що насправді умовності, це зовнішня частина того, що бачать люди, а внутрішня ховається десь трохи поза межами їхнього розуміння, керована невидимою рукою Всевишнього. На порозі з’являється отець Андрій. Мало того, що як мінімум три відсотки автобуса прочан — «з’єднані» «Тезівським літом» Молодіжної комісії, так ще й абсолютно непрогнозовано очолює делегацію «зимових прочан», щоправда, вже трохи обширнішої вікової категорії, знову ж таки, «своя людина». І останні два слова кажемо без жодного наміру образити решту частину неоплану. Просто, коли вже більше, ніж півроку мало не щодня зіштовхуєшся з нагадуванням про «молодіжну комісію», причому в найрізноманітніших проявах — від першого знайомства до спогадів, постійно відсвіжуваних у спілкуванні і стабільно радісних та по-щирому теплих, то фрази з додаванням займенника «своя» видаються вже природніми.
   Лаврів. Зима нагадує про свої права. Але з нами молитва і отець Андрій. А тому попри прогнози не доїхати через ожеледицю, таки потрапляємо туди.
   Що таке «паломництво» починаємо усвідомлювати кожною клітинкою тіла. Адже не дивлячись на те, що власне, саме те тіло вже нічого не хоче «усвідомлювати», відчуваємо себе щасливими. Молимося, віддаємо хвалу Господу, набираємо воду і рушаємо далі.
Борислав. Церква святої Анни і неймовірна кількість святих. Люди, образки, книжки, притуляння, цілування, доторкання... А ти хочеш мовчки стояти, завмерши в цій святій тиші, схиливши голову... Так, так. Саме тиші. Тиші, не дивлячись на людей. Бо ця тиша десь всередині тебе. І хай на короткий час, але вона тебе тримає, калейдоскопом змінюючи в серці незнайомі людські долі, чиї мікроскопічні рештки цієї миті тебе оточують. Дрібочка людини б’є мегавулканом святості. І годі шукати якісь відповіді, там де просто треба помовчати, увібравши в себе бодай частинку цього «магніту». «Віра від слухання». Так, слухання від слова Божого. Але в цей момент ще й від тиші. Почути тишу в шумі, а в тиші доторкнутись до любові. І як же тоді дякуєш Господу, що Він дає тобі це відчути!
Ми рушаємо додому. Хто «повитирав» образочками мощі, хто поцілував, хто доторкнувся чолом, а хто просто помолився. А проте, навіть з тієї мікроскопічної частинки вистачило всім. Любові. Неосяжної і великої, як і серце святого, якого тепер цілує тисячі прочан, а в свій час воно належало Христу. І, очевидно, не любило «привітів на ринках» і «перших місць в синагогах». Бо знало, що володіє значно більшим, і значно нетліннішим багатством. Бути у Христі і з Христом.
   Власне, ми хочемо подякувати отцю Андрію. За те, що «достукується», за те, що «сіє», вкладаючи серце, і просто за те, що вміє нагадати, що таке віра.
   А заразом дякуємо і Молодіжній комісії (чи паломницькому центру) на чолі з отцем Віталієм та передаємо щирі вітання і побажання Божої ласки і добра!
      З подякою і повагою, Ілона та Ірина Бекіш, Наталя Шнайдер.